Виховувати не можна ігнорувати   

Інколи ми стаємо свідками подій, які спонукають нас до довгих роздумів та внутрішніх монологів. Здавалося б, звична картина, що викликає захоплення оточуючих: дворічний малюк на руках тата-красеня, поряд - бабуня, трохи далі - матуся ще з двома старшими дітками. Ті, хто пройшов батьківство, прекрасно розуміють, наскільки крихка ця ідилія. Мить - і дворічний малюк занурює свої рученята у волосся бабусі, куйовджить зачіску та вириває локони. Доволі неприємна ситуація: мама, що, можливо, вмить вирішила б проблему, зайнята іншими дітьми, а розгублені дорослі обирають найлегший шлях, ніяково посміхаються і підбадьорюють малюка до подальших витівок. От і сльози бринять на очах літньої жінки, а малюк все продовжує бавитися... 

Діти спроможні не тільки поставити дорослих у неприємне становище, а й ще вигадати такі задачки, на які не зразу знайдеш рішення. Проте існують ситуації, в яких потрібно чітко й однозначно зупинити дитину, сказати, що так чинити не можна. І зробити це повинні батьки! 

Можливо, я б не приділила стільки уваги цій ситуації, якби не прочитана напередодні книга канадського клінічного психолога, професора психології Торонтського університету Джордана Пітерсона "12 правил життя. Як перемогти хаос". От як він характеризує роль батьків у суспільстві: "Батьки - це володарі суспільства. Вони вчать дітей вести себе так, щоб інші люди могли взаємодіяти з ними розумно і продуктивно. Дисциплінувати дитину - значить проявити відповідальність. Це не гнів і не погане поводження. Це не помста за провину. Це обережна комбінація милосердя та довготривалої розсудливості. Дисципліна потребує зусилля, вона, по суті, синонімічна зусиллю. Важко приділяти дітям пильну увагу. Важко вияснити, що є неправильним, а що є правильним, і чому. Важко сформулювати справедливі й засновані на  співчутті стратегії дисципліни та обговорити їх впровадження з іншими людьми, глибоко долученими до догляду за дитиною. Унаслідок цього поєднання відповідальності та складності настанова, згідно з якою будь-які обмеження дітей руйнівні, є згубною. Якщо прийняти її за належне, то батьки, спроможні на більше, можуть забути про свій обов'язок і просто виступати агентами інкультурації, роблячи вигляд, нібито так добре для дітей. Проте  це глибокий і згубний самообман. Це лінощі, жорстокість, це непростимо. І це далеко не все.

Уявіть собі малюка, який раз у раз лупцює свою маму по обличчю. Навіщо це йому робити? Дурне запитання, непростимо наївне. Відповідь очевидна - щоб відчувати перевагу над матір'ю, щоб подивитися, чи зійде це йому з рук. У насиллі, врешті-решт, немає нічого загадкового. Мир - от що загадково. Насилля існує за умовчанням, все просто. А от мир - це складно: йому треба вчитися, його треба прищеплювати, його треба заслужити.

Якщо я можу ранити й перевершити вас фізично, значить, я можу робити що хочу, коли хочу, навіть коли ви поряд. Я можу мучити вас, щоб задовольнити свою цікавість. Я можу відібрати всю вашу увагу й панувати над вами. Я можу вкрасти вашу іграшку. По-перше, діти б'ють, тому що агресія вроджена, хоча в одних вона проявляється сильніше, а в інших слабше; по-друге, агресія спрощує бажання. Безглуздо було б припускати, що такій поведінці треба вчитися...

Статистично дворічні діти - найжорстокіші люди. Вони штовхаються, б'ють, кусають,  крадуть чужу власність. Вони  чинять так, щоб досліджувати, виражати своє незадоволення і розчарування, задовольняти свої імпульсивні бажання. І що важливо в нашому випадку, вони роблять це, щоб знайти істинні межі допустимої поведінки. Як же ще їм розгадати, що припустимо, а що ні? Діти - як сліпі, що шукають стіну. Вони мусять просуватися вперед і намацувати шлях, щоб зрозуміти, де знаходяться справжні межі, а вони рідко знаходяться там, де мають бути. Послідовне виправлення таких дій позначає для дитини межі прийнятної агресії. Відсутність виправлення просто підвищує зацікавленість; дитина буде бити, кусати і штовхати, якщо вона агресивна та схильна володарювати, доки що-небудь не окреслить для неї межу. Як сильно я можу лупцювати мамочку? Доки вона не заперечить. Враховуючи це, виправляти чим раніше, тим краще - якщо, звичайно, кінцевий результат для батьків заключається не в тому, щоб бути битим. Виправлення також допомагає дитині зрозуміти, що бити інших - субоптимальна соціальна стратегія. Без виправлення жодна дитина не пройде важкий процес організації та регуляції своїх імпульсів так, щоб ці імпульси могли без конфлікту співіснувати й у душі дитини, й у широкому соціальному світі. Організувати розум - справа зовсім не легка".

Чому я приділила стільки уваги відповідальності батьків саме в період виховання дворічних малюків? Справа в тому, що в закладах освіти ми працюємо з наслідками батьківського виховання. Якщо мама з татом докладали серйозних зусиль до виховання дитини й прищепили відповідні пріоритети, вибудували суспільні навички, то подальша робота педагогів і учнів переростає у творчу співпрацю і взаєморозуміння. У разі ж неправильного виховання корекція поведінки й окреслення допустимих меж коштує дуже дорого і батькам, і педагогам, і самій дитині.  Отже, як бачимо, існують такі життєві ситуації, коли очевидність рішення не викликає сумнівів, як, відповідно, і постановка розділового знака в реченні: "Виховувати, не можна ігнорувати!"